21 лютого, у Міжнародний день рідної мови, у Будинку літератури Вільнюса (Литва) відбулась презентація проєкту «Читання Молодого Міста. Дорога до Свободи». У події взяли участь авторки, чиї твори увійшли до альманаху, а саме: Софія Ленартович, Поліна Соромаха й Моніка Балтрушайтіте. Гості заходу мали нагоду послухати тексти як українською, так і литовською, адже разом із молодими письменницями виступали перекладачі Alina Borzenkaite, Беатріче Белявців, Artüras Valionis. Завершили вечір поетичні читання Катерини Міхаліциної та Марюса Бурокаса. 

Про ідею та цінності проєкту, вплив повномасштабного вторгнення росії в Україну й підтримку партнерів розповіли організатори. Також враженнями від читань поділились молоді авторки.

Про проєкт

«Читання Молодого Міста» — щорічний літературний конкурс для авторів та авторок, які починають письменницьку кар‘єру. Щороку проєкт отримує новий девіз, який визначає тематику коротких творів. Серед поданих робіт журі традиційно визначають найкращі. Згодом експерти разом з авторами та авторками працюють над покращенням творів, доведенням текстів до ідеального стану й підготовкою до наступного етапу — публікації. Роботи фіналістів публікують в альманасі «Читання Молодого Міста».

Девізом проєкту у 2022 році обрали «Дорога до Свободи», щоб «окреслити червоні лінії того, що зараз для України та Литви, Львова та Вільнюса є свобода. Символом цього окреслення для нас став вірш Василя Стуса — видатного українського поета з Донецька, який усе життя відстоював свободу, торуючи шлях до неї для наступних поколінь. Ми переконані, що дорога до свободи є спільною і для литовського, і для українського, і для інших народів, які торують свій шлях у велику європейську родину».

Співпраця з литовським містом літератури розширила наші можливості: конкурс відбувався у двох країнах, а кожен твір перекладений українською та литовською мовами. Водночас плануємо також переклад творів англійською мовою завдяки місту літератури Мельбурн, де альманах вийде друком.

Богдана Брилинська, керівниця офісу «Львів — Місто літератури ЮНЕСКО»:

«У 2022 році цей проєкт дав команді нашого офісу відчуття постійного зв’язку із колегами у Вільнюсі. Це проєкт про співпереживання досвіду війни на усіх рівнях реалізації: і в історіях, і в партнерських відносинах співорганізаторів. Ми спільно з Вільнюсом та згодом з Мельбурном шукали свою свободу і знайшли її у взаємопідтримці в ці надскладні часи».

Моніка Балтрушайтіте:

«Цього разу читання були інакшими. Зазвичай я приходжу на таку подію розслаблена,  всідаюсь зручно у крісло й занурююсь у роботу.

Цього разу не було часу для затишних посиденьок, бо звучали тексти про війну і жахіття, з якими зіштовхнулись молоді люди.

Важко усвідомити, що почуте не було художнім твором чи давнім спогадом бабусі, а рефлексіями тих, хто проживає у наш час реальні історії. Я рада, що познайомилась з українськими авторками під час події та мала нагоду поспілкуватись з ними опісля».

Софія Ленартович:

«Ми добирались зі Львова до Вільнюса майже добу зі зрозумілих причин. В Україні війна, тож про ніякі прямі авіарейси не може йти мови, звісно. Це була моя перша поїздка за кордон за час повномасштабного вторгнення. Дорогою переслідували химерні думки: чи правильно, що 24 лютого я не вдома (наче моя присутність щось кардинально змінила б), раптом від масових ракетних обстрілів постраждає хтось з близьких, а мене немає поряд, а що як тут не зрозуміють моє письмо, а що коли весь світ втомився від України. І багато-багато інших «а що як». 

Щоб не розвивати негативні сценарії, мені потрібно було на щось опертися. Спільна історична тяглість — міцний ґрунт. Тож я думала про те, що Євген Коновалець і ще низка членів ОУН офіційно користувались литовськими паспортами, думала про підпільну газету УВО-ОУН «Сурма», що виходила в Каунасі, думала про боротьбу «лісових братів» у Литві. Ставало спокійніше. Сподівалася, що литовська аудиторія таки зрозуміє мене.

У день читань ми мали невелику прогулянку історичною частиною міста разом із Марією, членкинею команди Міста літератури у Вільнюсі. Чомусь усе здавалось добре знайомим: розміри вулиць, пропорції будинків, планування середньовічного міста. А ще повсюдно натрапляли на українські прапори і синьо-жовті плакати із написом «RADAROM!». Оце дежавю, що породжувало відчуття затишку й гостинності, переслідувало мене впродовж наступних 4 днів у Литві.

Ввечері я читала оповідання «Повторення» про молодого поета, що вибрався з окупованої Бучі, проводячи паралель із власною родинною історією. Мій прадід допомагав упівцям, тому його розстріляли на місці червоноарміці. Без суду і слідства, звісно. Мій 5-річний дідусь став свідком цього звірства. Прізвище його роду — Ленартович. Тому я взяла собі такий псевдонім. Суть залишилась та сама —історія повторюється. Не лише повторюється: московити щодня нарощують і масштабують тероризм усе з більшою жорстокістю.

Опісля читань було щире спілкування з організаторами, учасниками й гостями події. Тоді мені нарешті стало остаточно спокійно й комфортно. Як добре, що зрозуміли, як добре, що не довелось нікому доводити очевидне.

24 лютого завершилась акція «RADAROM!». Литовці зібрали для української ППО 14 мільйонів євро. Не лише словом, а й ділом, як то кажуть.

Отже, про нас пам’ятають, нас чують і підтримують. Переповнює вдячність».

Поліна Соромаха:

«У день читань я відчувала багато емоцій: почалося з того, що зробила анонс для Українського Центру в Литві про подію, присвячену роковинам вторгнення. Так відкрила власну скриню Пандори, себто ту прірву болю, у яку давно не зазирала. Певно, ще й додались хвилювання перед першими в житті офіційними читаннями. Разом усе це вилилось у те, що мій стан резонував з настроєм твору. 

Я писала історію «Дозволь мені тебе зрозуміти», уявляючи близьку подругу. Колись давно вона носила тонесеньку куртку взимку й робила все можливе, аби показати, що їй не холодно. Цей образ мене сильно зачепив. Я досі пам’ятаю відчуття між стурбованістю та бажанням обігріти. Прагнення обігріти сильно резонувало в мені щодо героїні Слави — коротко про те, як утворився образ персонажки.

Взагалі у день читань я сильно переживала за іншу подругу, що неочікувано для мене пішла на передову. Певно, оце моє “чому” перегукнулося з іншим “чому”, яке я хотіла вкласти в коротеньку прозу — можливість діалогу між українською та західноєвропейською молоддю. 

Я переконана, що нам потрібно вибудовувати комунікацію з країнами, які не мають кордону з росією. Що далі від совку, то складніше зрозуміти, що ж відбувається. Треба всіма можливими способами розказувати про це: письмо, танець, музика, слова на папері. Це протидія щупальцям роспропаганди.

Я щиро мрію прокинутись у світі, де всі розуміють істину: росіянці — звірі, що не несуть ніякої культурної цінності, їм апріорно не можна вірити.

Мабуть, я й хотіла це передати словами. Або ж просто придумати маленьку замальовку, де одна із жертв московитів постає живою. Живою людиною з майбутнім».

Текст: Софія Ленартович. Ілюстрації: Мирослав Трофимук, Benediktas Januševičius